Чому важливо проживати горювання тут і тепер, не чекаючи закінчення війни?

Версия для печати

 Війна несе насильство, смерть, а з ними біль втрати. Горювання – природній процес проживання втрати.

Чому важливо проживати горювання тут і тепер, не чекаючи закінчення війни? Як ми можемо полегшити цей процес тим, хто поруч з нами? Яка сила у проживанні втрати? Про це у виданні "Тиждень" розповідають  представниці міжнародної спільноти жінок «Лагерта».

Горювання

Оксана Королович, вдова офіцера ЗСУ, психолог PhD, сімейно-системний психолог, фахівець в області психології травми, президент ГО «Лагерта»

Горювання накрило всю Україну, і ця тема є актуальною для кожного з нас, незалежно від того усвідомлюємо ми це чи ні. Розуміння процесів, через які проходить людина під час горювання, допомагає тому, щоби проживання горя відбулося шляхом зцілення, а отже, вийшло у посттраматичне зростання (ПТЗ).

Феномен горювання полягає у тому, що це природній процес, який пронизує все наше життя. Горювання присутнє не тільки під час війни, але й за мирних часів. Це як ініціація, через яку ми проходимо, через процес зцілення, зростання, – щось завершується, відходить, з кимось ми прощаємося. І мова йде не тільки про рівень індивідуума, але про більшу систему, тобто суспільство загалом.

Війна, через яку ми, як народ, зараз проходимо, є тією екзистенційною кризою, яка веде до зростання, а отже, і зрілості. Цей процес супроводжується глибоким болем, ми платимо високу ціну, але це те, без чого ми, як країна, не можемо зростати. Ми можемо зрозуміти сенс і важливість свободи, життя тільки тоді, коли ми це втрачаємо.

Важливо визнати, що людина горює, що уся наша країна перебуває зараз у глибокому контакті з горем. Якщо ми правильно проживемо цей процес, ця травма буде досвідом для нас. Це буде точкою, де ми можемо зустрітися з тією силою, з тим ресурсом, який ми можемо отримати лише тоді, коли заходимо у двері травми і горя, зокрема, смерть близької людини. Тобто те, що відбувається в процесі горювання, дає можливість людині відкрити свої надпотужні можливості. Серце відкривається не тоді, коли, у нас є тільки радість і щастя. Серце відкривається тоді, коли воно розривається від болю.

Читайте також: Як учителям відповідати на складні питання учнів на кшталт "Коли закінчиться війна?”

Коли кажуть «прожити горе», то мається на увазі, що горе можна тільки прожити, бо це процес, в якому система має відновитися і створити нову, нові кордони, нову себе. Після розриву з близькою людину розриваються нейронні зв’язки, відбувається розрив і втрата внутрішніх ролей, повʼязаних із нею.

Коли людина проживає процес горювання, єдине, чим ми можемо допомогти, це бути поряд з нею і дати можливість розділити цей процес.

Щоби людина пройшла через горе, вона має бути в контакті із собою, зі своїм тілом. Вона має себе запитувати, що зараз відбувається з нею, чого вона хоче, що вона зараз хоче зробити. Ми можемо просто сказати їй: «Я поряд, якщо тобі важливо поплакати, покричати, помовчати з кимось. Ми можемо просто помовчати, попити каву і поплакати разом». Можна спитати «Як я можу тобі допомогти і розділити цей процес з тобою?». Можна запропонувати попіклуватися про дітей і забрати їх на якийсь час, щоби мама могла побути сама вдома. Можна запропонувати привезти продукти.

Можна просто сказати, що ви співчуваєте. «Мені дуже боляче це чути і побачити таку звістку», або «мені дуже тяжко. Я тебе обіймаю». Не треба давати якісь рекомендації, не треба говорити людині, що їй треба робити, оскільки ви не знаєте, які наразі у неї потреби. Може, для неї буде зараз важливо ходити по кімнаті і це принесе полегшення, бо тілу треба відновитися.

Найтяжче – віднайти нові сенси у житті. Тому, коли ми прийшли з кладовища, не треба відразу радити типу «в тебе ще все життя попереду, у тебе ще дитинка, ти ще молода і зможеш знайти собі кохання». У нас повинна бути повага до темпу, в якому людина проживає, до того процесу, з яким вона зараз перебуває. І коли питають, що для нас важливе, для жінок, чиї чоловіки загинули, для сімей, чиї сини і дочки віддали найдорожче, ми кажемо одне – повага, бо ми віддали найдорожче для свободи України.

Читайте також: Справа російського вбивці Шишимаріна: як прокуратура проігнорувала спільний умисел

Важливо не табуювати горе, вдаючи, що нас це не зачіпає. Ми маємо плакати, у нас кожний день гинуть люди. Кожен з нас є частиною живої системи. І тому, коли люди відчувають сум, який накриває, зараз це усвідомлення про когось дуже близького, який є в нашій системі, який так само загинув колись, не зараз, а те, що зараз воно підтягує цю всю інформацію, нашу трансгенераційну травму.

Сум є ключовим почуттям всього проживання горя. Для зцілення системи потрібно залучати тілесні процеси і робити те, що хоче тіло. Якщо я хочу рухатись, то рухатися, якщо сьогодні мені хочеться лежати, я лежатиму. Важливо робити глибокий, усвідомлений прожитий день суму. Бо саме почуття суму є дуже ресурсним для системи.

Окрім суму, феномен горювання наповнений ще іншими почуттями, зокрема, відчуттям провини та злості – усвідомленим або ні. Тобто сум, злість і провина – це три ключові почуття, з якими стикається система в проживанні. Їх не потрібно пригнічувати і приймати, коли вони виникають. Важливо, щоби в людини була змога відвідувати групи підтримки з психологами, які мають досвід допомоги переживання травми і горювання.

Коли людина перебуває у процесі зцілення, вона горює не тільки за тим, хто загинув, а також і за тими ролями, які відійшли разом людиною. Є «я», а «ми» вже немає. Немає ролі дружини, вона загинула разом з чоловіком. Загинула частинка, яка була пов’язана материнством зі своєю дитиною, або дитяча частина, повʼязана із батьками. Внутрішні ролі в нашій персоні також мають відгорюватися.

Проживання втрат дає можливість вийти з часом на прийняття. У горюванні ми зростаємо і стаємо зрілими. А в зрілості, ми бачимо, що життя складається з усього. З того, що у кожного свій шлях і те, що люди проходять і завершують його не завжди та і тоді, коли би нам хотілося.

Фасилітація

Ярослава Кот-Міронова, фасилітаторка в процес-орієнтованому та системному підходах. Співзасновник ГО «Лагерта» та «Інститут процес-орієнтованого підходу в Україні імені Григорія Сковороди»

Фасилітація (від англ. facilitate – допомагати, направляти, облегшувати), тобто допомагати, направляти і облегшувати. Важливо усвідомлювати, що цей процес не є лікуванням чи повноцінною терапією, а можливістю ефективно і повноцінно бути поряд з тими, хто переживає втрати та не руйнувати проходження ними особистих важливих уроків, задач, змін, ініціацій, які має зараз людина прожити. Наприклад, «фасилітатор» – це той, хто визнає і витримує сльози та почуття іншого під час втрати. Зазвичай роль фасилітатора каже: «я бачу, ти плачеш, у тебе сльози», «ти сумуєш, тобі боляче» і т.д.

Визнання допомагає людині, що переживає смерть близьких, усвідомити, почути, розділити процес, в якому вона зараз перебуває. А також – не на одинці! І звичайно, якщо ми говоримо «не плач, все буде добре» – це порушення кордонів, це не фасилітація, це втручання, яке не є підтримуючим, а заперечує природній хід горювання. Психотерапія багато використовує елементів фасилітації, але з іншою інтенсивністю, іншими завданнями та в інших умовах. Тобто фасилітація – це щось більш широке, що може бути доступне не тільки спеціалістам.

У процесі війни кожен може допомогти іншому, підтримати. Процес фасилітації – це широке поняття, яке допомагає бути підтримкою, опорою, «світлом», що підтримує та йде далі з людиною, яка переживає втрату, і при цьому фасилітатор не втрачає власні ресурси.

Кожен з нас може бути фасилітатором і створити нове поле для відновлення. На відміну від тих, хто переживає втрату, фасилітатори (або просто люди, що опинились поряд) мають більше можливостей для обробки інформації, емоцій та тілесних імпульсів, отже ми можемо потурбуватись про себе і стати підтримкою для інших. Потурбуватись про себе – це означає допомогти собі вивести свої власні почуття на інші рівні та канали. Сенсорний вплив досвіду є ключовим, до якого важливо звертатись в складних обставинах.

Таким чином ми розширюємо канали, через які можна повернути контакт з власною силою. І коли наступає інтеграція нового стану та його нових навичок, їх можна використати, щоб допомогти собі та тому, хто переживає втрату. Наприклад, будь-яку емоцію, реакцію чи почуття можна «провести» та «розпакувати» в наступних каналах: уявити образ емоції, колір, запах, звук і, головне – рух. Дати собі час пофантазувати, позвучати, порухатись і відчувши зміну в своїх емоціях, атмосфері, вже з нового стану бути поряд з людиною, що переживає втрату, по іншому з нею/ним говорити.

Процес «свідка горювання» є ключовим під час переживання і передавання такого стану важкого в суспільстві, коли йде війна. Втрат багато, а відповідно, свідків втрат ще більше.

«Травма свідка», «травма свідка втрати» – це стан людини, яка не є безпосереднім учасником події, проте переживає трагічну ситуацію, адже є поряд з тими, хто втратив близьких. У нас є вибір, або отримати «травму свідка» і застрягнути у цих переживаннях, або стати тією людиною, яка зможе фасилітувати процес. Бути поруч стільки, скільки це потрібно і можливо. Можна поплакати разом, обійняти, просто, побути поруч.

Цей процес співпереживання горя дуже важливий – ми зменшуємо загальний обсяг травматизації суспільства. Тобто це не тільки відповідальність перед самим собою, це ще відповідальність перед спільнотою, в якій ми перебуваємо. Таким чином ми не збільшуємо, не продукуємо ще більше важких станів. Ми створюємо те поле, в якому люди, які втратили близьких, зможуть відновитися.

Читайте також: Батько Героя Небесної сотні: «Абсолютно втратив будь-яку надію на покарання винних у розстрілах на Майдані»

Ми усі переживаємо колективну травму. Іде війна і величезна кількість людей втрачає своїх рідних, близьких. Це колективний процес, і це дуже сильний, травматичний вплив, і він базується не на особистісному рівні, а на цілому колективі. А от зцілення цього колективного відбувається, починаючи з індивідуального рівня. Якщо ми повертаємо цей контакт з собою, і своїм власним потенціалом, силою, створюємо контейнер для зростання себе та тих, з ким поряд, то ми створюємо умови для позитивного зворотного звʼязку від постраждалих. І від цього наш стан змінюється, ми зростаємо, ми змінюємось. А далі і комюніті чи навіть суспільство в цілому відновлюється.

Ми творимо протилежний феномен – «свідка зцілення», коли розвиваємо і підтримуємо внутрішнього фасилітатора. Це працює так само, як в травма свідка. Тільки в даному випадку ми спостерігаємо за зціленням, іншої людини, полегшенням її страждань, і це має потужний вплив на нас, не менший ніж спостерігання трагедії. У нас зʼявляється ще інший досвід всередині, що це можливо пройти, це можливо зрушити, я можу рухатися далі, стати фасилітатором процесу.

Для фасилітації треба бути поряд тут і тепер. Створити можливість цієї умови, це не означає, що треба, не враховувати позицію людини, робити все самому. І це не означає, що ви маєте випитувати цю людину про всі дрібниці, щоб раптово не помилитися, тому що дуже багато енергій формується в страху помилитися, ранити.

Ми створюємо цим страхом дистанцію. Боючись, ми в результаті можемо робити багато зайвих рухів та дій, ба більше – тримати штучну дистанцію. І потім навіть людина, поряд з якою ви сидите і хочете її підтримати, але боїтеся щось зробити не так, починає відчувати цю дистанцію, бо ви блокуєте свої імпульси і прагнення якось включитися в контакт. Результат: ви поряд, а людина, що пережила втрату, відчуває, що ви дуже далеко, в такому стані важко поділитись горем.

Якщо ми не розвиваємо свого внутрішнього «фасилітатора», ми часто не знаємо навіть, як спілкуватись з людьми, що переживають втрату. Тоді зʼявляється сухі повідомлення, мовчання, незручні ситуації тощо.

В таких обставинах люди, що втратили близьких, переповнені неідентифікованими почуттями та думками на кшталт таких як: «Я відчуваю, що я заходжу в кімнату і все стихає», «на мене на роботі дивляться як на якусь прокажену», «немає сил постійно відповідати на питання, як я», «я відчуваю себе покинутим, тому що раніше мене запрошували на день народження, а зараз ніхто мені не пише, тому що всі думають, що це мене ранить», «мій друг перестав запрошувати в гості до себе, бо там його діти, не хоче мене ранити їх сміхом».

У якийсь момент людина потрапляє в емоційну ізоляцію. І якщо стихійно повертатись з нею в контакт із пропозицією «я зроблю все, що скажеш», «що я можу для тебе зробити зараз, щоб легше було?» та інші варіанти, то це може ще сильніше загнати людину із втратою в важкі стани і фруструвати. В неї може не бути взагалі сил так широко мислити і давати відповіді на відкриті питання.

Бути поряд і в контакті зі своїм фасилітатором – це максимально повернути собі силу через проведення почуттів та емоцій крізь різні канали і з нового стану, запропонувати, наприклад, конкретні альтернативи допомоги, щоб людина із втратою змогла обрати із простих варіантів щось, або попросити зробити все перераховане: «я можу сходити в магазин, подзвонити в служби та побути з твоєю дитиною, поки ти відпочинеш». Таким чином використовуючи конкретні альтернативи ви залишаєтесь в контакті з собою (усвідомлюючи свої можливості в даний момент), а не провалюєтеся у «свідка травми».

Читайте також: "Наша закоріненість у цю землю сильніша за московську спокусу її відібрати"

Посттравматичне зростання

Олена Бідованець, координатор психічного здоровʼя ДУ «Центр громадського здоровʼя», представниця Boulder Crest Foundation, членкиня команди «Лагерта»

Посттравматичне зростання (ПТЗ) через схоже звучання плутають з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Утім попри те, що початок схожий, адже травма потрібна як для розвитку ПТСР, так і ПТЗ, розвиток і процес відрізняються.

Саме поняття ПТЗ простежується у житті людства з давніх-давен. Його можна знайти у християнстві, мусульманстві, буддизмі. Утім сам термін був сформульований у 1995 році Річардом Тедескі та Лоуренсом Калхуном після досвіду спілкування з сімʼями, які втратили дітей. Науковці повідомляли, що попри те, що батьки говорили, що це одна з найбільших втрат і трагедій їхнього життя, утім водночас, вони зазначали про появу позитивних змін в їхньому житті.

Посттравматичне зростання – це ті позитивні зміни, які трапляються після травматичних подій. Розрізняють 5 основних вимірів, в яких може проявитися ПТЗ.

По-перше, це є особиста сила. Людина починає відчувати і розуміти, що вона стала сильнішою. Вона відчуває внутрішню силу. Часто людина може сказати «якщо я пережила це, то все інше вже мені не страшне».

Друге – це цінування життя. Звичайні буденні речі, які раніше могли абсолютно не цінуватися і сприйматися як належне, зараз приймаються як щось дуже цінне і дуже важливе.

Третє – поглиблення стосунків з рідними і близькими. Людина вибирає глибокі якісні стосунки, вчиться їх будувати.

Четверте – нові можливості. Дуже часто, коли відбулася якась травматична подія, в якій сфері людина розуміє, що з ‘явилася якась можливість відчинилися двері, яких вона до того часу не бачила. Дуже часто, горючі батьки відчувають необхідність допомагати іншим батькам, аби полегшити їхні страждання. І, наприклад, є випадки, коли батьки створювали фундації для допомоги іншим дітям. Тобто самі проживши цю велику трагедію, вони розуміли, як хочуть підтримати інших батьків.

І останній вимір – це вимір духовного або екзистенційного зростання, коли людина змінює свій підхід до духовного життя. Починає задавати питання – хто я, для чого я тут.

Отже, зростання може відбутись як лише в одній сфері, так і в кількох – двох -трьох, чи й усіх п’ятьох. Водночас важливо сказати, що зростання може і не відбуватись взагалі, і це також нормально. Також ПТЗ може відбуватися паралельно із ПТСР. Це є один з феноменів. Що глибша травма, тим більше може бути зростання.

Незважаючи на те, що у назві є «пост», ПТЗ може бути як наслідком, так і процесом. Ми не можемо простежити, коли травма закінчується. Бо по суті, ми постійно живемо у травмі. І відповідно, ми можемо це простежувати, як цей процес відбувається.

Читайте також: "Слово, яке зараз домінує, - втома. З цього стану треба вийти на інший рівень: вигризати й вигрібати вперед"

Чи можемо ми викликати ПТЗ? Ні. Ми можемо тільки супроводжувати людину із повагою до її особистого Шляху, до її ресурсу. Відповідно є процеси, які ми не можемо спровокувати, але ми можемо підтримати. І власне, в концепції постравматичного зростання, ось цю підтримку др. Тедескі називає бути досвідченим супутником, англійською це називається «expert companion».

Чому досвідченим? Тому що це той, хто знає, як це робити, і як супутник, компаньйон, це той, хто йде поруч. І власне це знову ж про те, що просто бути поруч, просто вміти супроводжувати когось. Насправді найчастіше це буває найважче. Тому що все ж таки ми, як люди потребуємо діяти, нам дуже хочеться щось зробити. І здається, що цими діями одразу проявляється підтримка. Але дуже часто, насправді – те, що ми максимум можемо зробити, це бути поруч і фасилітувати, підтримувати.

Постравматичне зростання може відбуватися як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Тому говорячи про трансгенераційну травму, ми маємо пам’ятати і про трансгенераційне зростання. Зокрема, те, через що проходить Україна зараз, і є зростанням. Найбільше, що ми можемо запропонувати одне одному зараз під час війни, бути патріотами і тими, хто дбає одне про одного, – це бути досвідченими супутниками одне для одного.

Важливо також зазначити, що ніколи не буде достатньо психотерапевтів. Важливість підтримки від людини, яка проходить те саме, має також зцілюючий ефект. Підхід «рівний рівному» проявляється й тоді, коли ми заходимо в магазин, тому що ми є співгромадянами і живемо в тих самих умовах, переживаємо ті самі тяжкі моменти, переживаємо ті самі радості.

Плекати постравматичне зростання ми можемо створюючи для цього відповідний  простір, де людина зможе його вибудовувати. Пам’ятаючи при цьому про те, що ми є рівні і що кожен проходить через ці складні моменти. Це допомагає розуміти, що у нас єдина ціль і що хтось біля нас може також страждати.

Постраматичне зростання порівнюють із практикою кінцугі. Це японська практика, коли потрісканий посуд, не викидають, а натомість його з’єднують золотим лаком. Після того з’являється прекрасне творіння, навіть красивіше ніж було. Наші шрами не роблять нас гіршими, вони нас роблять іншими й навіть іноді ще й красивішими. А травма та досвід можуть вести нас до зростання і глибшання.

—

Олена Бідованець, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

Читайте також: 

• Офіцер батальйону “Свобода” 4-ї бригади НГУ: “Війна працює, яка “бритва Оккама”, – відсікає усе зайве”
•  Герої Майдану, яких убила путінська росія
• «У нас є історична місія: розвалити останню недоімперію в Євразії»
• Як офіцер ЦАХАЛу Максиму П воює за Україну: "Я тут за виконання дуже специфічної роботи"
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"
• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"