Чому російсько-українська війна не почалася 1991 року? Вона почалася, просто мало хто це помітив

Версия для печати

На мою думку, яку колись сподіваюся знайти в підручниках, сьогодні Україна переживає відкладену війну за незалежність. Абсолютна більшість країн Землі в той чи інший спосіб таку війну пережили – хоч це не дуже розраджує нас зараз.

І в суперечках про дату її початку – 2014-й чи 2022-й – важливо не випустити з поля зору той факт, що “це вже було колись”. Що хай не 1991-го, але наступного року точно наша країна увійшла в стан війни з Росією – просто тоді мало хто це помітив.

І

Логіка історії невблаганна – розпад імперії чи навіть просто великої держави зазвичай викликає або різанину в центрі, або низку війн по краям (а іноді – два в одному). Винятки якщо й бувають, то настільки зрідка, що нічим нам не допоможуть. Коротше кажучи, криваві передсмертні судоми імперської туші – це правило.

До речі, саме в цій логіці зрозуміло небажання США беззастережно підтримати незалежність України у 1991 році (промова Буша-старшого “Котлета по-київськи”) та прагнути якнайскорішого розвалу Росії сьогодні. У Вашингтоні небезпідставно побоюються численних громадянських конфліктів із масовим насиллям, загальним голодом, масштабними міграціями та, найголовніше – неконтрольованим поширенням зброї. Тамтешні еліти не надто прагнуть повторення 1917 року.

Читайте також: Українська нація і зброя

Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук і президент США Джордж Буш в аеропорту, серпень 1991 року. "Котлета по-київськи" – назва, під якою увійшла в історію промова Буша-старшого, виголошена 1 серпня 1991 року у Верховній Раді. У ній президент США застерігав українців від "суїцидального націоналізму". Фото: radiosvoboda.org

Гаразд, скажете ви, але ж 1991-го все вийшло інакше – СРСР розвалився не те, щоб дуже мирно, але і не так, як Російська імперія. Можливо, це порівняння буде релевантнішим? Що ж, до 2014-го, а іноді й до 2022-го багато хто так думав. Навколо “осені народів” 1989–1991 років навіть склалося кілька наукових шкіл, адепти яких твердили, що доба кривавих колапсів минула, що в сучасному світі масові злочини неможливі. Так, Югославія не дуже добре вписувалася у цю теорію, але Балкани є Балкани, ну, ви розумієте. Раз у 90-х російсько-української війни, яку зокрема передрікав Самуель Гантінґтон , не сталося, значить, у Євразії є шанс на мирний розвиток.

Так думали, звісно, не всі. 1992-го Ричард Пайпс  провістив прихід диктатора, якого радо зустріне і підтримає чекістський апарат і номенклатура. У 1995 році з’явилася книга Алєксандра Яніна “Веймарская Россия”, головна ідея якої відображена у заголовку. А 2001-го Олександр Мотиль видав свою роботу “Imperial Ends” (у нас – 2009 року як “Підсумки імперій”), в якій доводив небезпеку повзучої реімперіалізації Росії. Я тоді не повірив у серйозність цього висновку, і принагідно знімаю капелюха перед проникливістю автора.

Читайте також: Что путин не понял про украинцев

Ну а зараз вже точно не залишилося нікого, хто б не зрозумів істинну природу російського нападу на Україну (упороті ліваки та агенти на зарплаті не рахуються) – бажання зміцнілої метрополії повернути собі колишню територію. Розпад СРСР перестав бути обнадійливим винятком та зайняв своє місце поряд з крахами інших імперій. Так, у нього є свої особливості – останні та найпотужніші корчі сталися аж на третє десятиліття після смерті організму, але і тут ситуація не унікальна. Франція забажала повернути собі В’єтнам після шестирічної перерви на японське панування, і з 1946-го до 1954-го загубила пів мільйона своїх та чужих життів у цій невдалій спробі.  

Отже, в підсумку, дивним є не факт російської імперіалістичної війни за колишню провінцію/колонію та української війни за незалежність від знахабнілого колишнього центру, а те, що це сталося так пізно.

Чи ні, не пізно?

Чоловік тримає транспарант і прапор США в очікуванні на проїзд кортежу американського президента Джорджа Буша, який прибув із візитом до України в серпні 1991 року. Фото: radiosvoboda.org

ІІ

Я стверджую, що оскільки Росія не перестала бути по суті імперією у 1991 році, то корені її імперіалістичного реваншу проти України слід шукати у той самий період. І якщо уважно придивитися, то можна побачити кілька прикладів агресії Москви проти Києва уже тоді.

Хоча за Договором РСФРР та УРСР 1990 року обидві республіки взаємно визнавали існуючі кордони, варто було Україні проголосити свою незалежність, як московські політики почали погрожувати силовим переглядом. Чи не вперше про це заговорив ще 28 серпня 1991 року віце-президент Росії Алєксандр Руцкой. Після того вербальні зазіхання на Крим, Донбас і т.зв. “Новоросію” стали загальним місцем в російському владному дискурсі.

Читайте также: "В Украине нет ни малейшего страха по отношению к Кадырову и его людям". Украина перемалывает российскую армию без различий по этнической принадлежности

21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову про скасування акту передачі Криму Україні у 1954-му та зажадала “врегулювання питання про Крим шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму і на основі волевиявлення його народу”. Знайомі слова, чи не так? Організаторам спроби анексії півострова у 2014-му було у кого повчитися.

9 липня 1993 року російський парламент ухвалив постанову “Про статус міста Севастополя”, якою визнав його частиною Росії. 23 серпня депутати Севастопольської міськради проголосували за рішення про російський статус міста. А 5 грудня 1996-го Рада Федерації бідкалася, що Україна “усупереч об’єктивній реальності не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя”. Отак-от!

Тодішній президент Боріс Єльцин, щоправда, був у жорстких контрах зі своїм парламентом (аж до розстрілу Білого дому танками у жовтні 1993 року), тому блокував втілення цих ініціатив в життя. Однак і він поводився як ще той імперіаліст, і найяскравіше це продемонстрував у питанні Чорноморського флоту.

Борис Єльцин на мітингу в Москві 20 серпня 1991 року. На акцію принесли українські прапори, на передньому плані – синьо-жовтий, а на задньому – червоно-чорний. Фото: radiosvoboda.org

6 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про збройні сили, який закріплював підпорядкування Києву військ, що розташовані в Україні, і затвердила текст військової присяги. У різних з'єднаннях відсоток охочих перейти на службу новій державі коливався від 40 до 95%. Загальна присяга мала пройти до 20 січня 1992 року.

Однак в укладених 8 грудня 1991 року Біловезьких угодах йшлося про захист “стратегічного простору” під “загальним командуванням”, а 30 грудня у Мінську українська делегація підписала договір про Стратегічні сили, згідно з яким Чорноморський флот вирішуватиме завдання на користь СНД. А 4 січня 1992 року командувач флоту Ігор Касатонов заявив, що флот не прийматиме присяги, поки лідери України та Росії не вирішать його долю.

У ЗМІ півострова вирувала антиукраїнська істерія, постійно відбувалися мітинги із гаслами “Севастополь – гордість Росії” та “Севастополь – флот – Росія”, до Сімферополя та Севастополя почали прибувати московські гості із закликами не підкорятися Києву. 

Єльцин у заяві 11 січня висловився рішуче: “Чорноморський флот був, є і буде російським”. 5 квітня президент Леонід Кравчук підписав указ “Про перехід Чорноморського флоту в адміністративне підпорядкування міністерству оборони України”, а 7 квітня Єльцин видав указ “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту”.

Читайте также: Операция «Русская хромосома». Что делать с россией после

Але словами справа не обмежилася. У січні-липні 1992-го в Криму тривала “війна присяг”: українці урочисто переходили на службу Україні, вірні Кремлю підрозділи захоплювали кораблі та казарми, офіцерів силою викидали на вулицю, матросів гноїли на гауптвахтах та висилали куди подалі. 

Сторожовий корабель Чорноморського флоту "Разительный" переслідує СКР-112 із піднятим українським прапором, 21 липня 1992 року Фото: uk.wikipedia.org

Пік протистояння припав на 21 липня – тоді екіпаж сторожовика СКР-112 підняв український прапор і рушив з Севастополя до Одеси. Коли ж вмовляння російського керівництва виявилися марними, в бік корабля пролунали постріли, а згодом його намагалися протаранити, але безуспішно. Саме цього дня російсько-українська війна стала реальністю.

3 серпня 1992 року два президенти підписали “Угоду про принципи формування Військово-Морських Сил України та Військово-морського флоту Росії на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР”. Кораблі мали бути розподілені, але протягом наступних трьох років флот перебував під спільним командуванням, а штат і кадри складалися з українських і російських призовників 50% на 50%.

На практиці “об'єднане командування” Чорноморського флоту дотримувалося інструкцій тільки з Москви, а українських патріотів за першої-ліпшої нагоди звільняли зі служби. Рукопашні сутички між моряками двох флотів в Севастополі стали буденним явищем, як і провокації з димовими шашками в українських штабах, на деяких дорогах стали з’являтися фугаси. Задля стабілізації ситуацій Київ у 1994 році ввів на півострів 60 тисяч нацгвардійців та прикордонників. 10 квітня в Одесі український спецназ затримав кількох російських військовослужбовців, а 22 травня 28 БТР під синьо-жовтими прапорами проїхали центром Сімферополя.

Сочинська “Угода між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту” 9 червня 1995 року наочно показала справжній баланс сил в регіоні: Київ отримував лише 18,3% кораблів та майна, решту забирала Москва.

Читайте також: Ігор Лосєв: Хочеться запитати мудрагелів при владі: як ви могли залишити українців геть беззбройними?

Паралельно своя драма розгорталася і у стосунках Києва із Сімферополем. 26 лютого 1992 року Верховна Рада Криму перейменувала Кримську АРСР на Республіку Крим. 5 травня був ухвалений акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим, а за день – конституція, яка підтвердила перейменування Кримської АРСР і визначила Республіку Крим як демократичну державу у складі України, а місто Севастополь – як місто з особливим статусом. 4 лютого 1994-го першим і останнім президентом Криму був обраний лідер блоку “Россия” Юрій Мєшков, який одразу запровадив на півострові московський час і збирався ввести рубльову зону. Лише через 13 місяців, 17 березня 1995 року Верховна Рада України скасувала кримську конституцію та ліквідувала посаду президента.

31 травня 1997-го був підписаний, нарешті, Великий договір про дружбу і співробітництво, який завершив першу російсько-українську холодну війну. 

ІІІ

Першу? Саме так. Бо минуло якихось шість років, і Москва знову вирішила випробувати Київ на міцність. У вересні-жовтні 2003 року росіяни почали будувати дамбу з Тамані до українського острову Тузла, однак цього разу дії особисто Леоніда Кучми показали рішучу готовність України боронити свою територію силою. Тому все тривало недовго, і зібравши внутрішньополітичні бонуси, Владімір Путін відступив. 24 грудня був підписаний “Договір про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки”. Друга російсько-українська холодна війна закінчилася.

Український прикордонний пункт на північно-східному краю острова Тузла, 2003 рік 

IV

Тож не питайте, чому наша війна не почалася у 1991 році, бо вона тоді таки почалася. Краще запитайте, чому вона не переросла у те, що ми бачимо сьогодні. Відповідь, як на мене, зрозуміла – Росія була занадто слабкою, щоб від брязкання зброєю перейти до її застосування. Кремль уже втрутився у конфлікти в Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії, Нагірному Карабаху, а також був змушений відволікатися на громадянську війну в Таджикистані. В жовтні 1993-го в самій Росії спалахнула коротка і обмежена лише Москвою, але повноцінна громадянська війна. І не встиг Кремль відійти від неї, як за рік почалася Перша чеченська, вщент ним програна. Коротше кажучи, Україна тоді була Росії не по зубах. Та й у 2003-му руки Путіна ще не настільки виросли, щоб захапати Крим.

Читайте також: Іван Сірко: полководець, який не програв жодної битви

Натомість у середині нульових Москва зробила правильну ставку на розкладення України зсередини. В хід пішли і проросійські рухи, і підкуплені чиновники, і кроти у спецслужбах, а за часів президентства Віктора Януковича – російські агенти і громадяни на чолі силових структур. Саме тому в 2014-му Росія досягла тих успіхів, яких не змогла у 1994-му. Однак навіть за найсприятливіших для Кремля умов лінії фронту російсько-української війни що вісім років тому, що зараз і близько не нагадують 1920 рік.

Бо Путін, судячи з усього, так і не зрозумів головного: теперішня Україна – це справжня батьківщина українців, і вони її захищають.

—

Сергій Громенко, кандидат історичних наук,  опубліковано у виданні Локальна історія

Читайте також:  

• Чи міг саміт «надій і скандалів» 14 років тому в Бухаресті врятувати Україну?
• Як брехлива москва редагує історію: початок традиції брехні
• О мародёрстве русских "освободителей" и красных партизан 
• Отпор агрессии и наставления полковника Богуна 
• Досвід УПА у боротьбі з окупантами: чи не час знову для «АБН»? 
•  Как теоретик русского фашизма стал идеологом путинского режима 
•  "Сибирская сечь" украинского гетмана 
• Последний бой атамана