Про День Пам’яті і Перемоги: від Батурина – до Бучі

Версия для печати

 Згідно з укладеним ще до війни календарем державних свят вчора в Україні мали б відзначати День Пам’яті та Примирення. Бо ще буквально вчора наївно вірилося, що внуки та правнуки тих, хто у часи Другої світової був у різних окопах, усвідомлюючи відповідальність за долю і майбутнє своєї країни та власних нащадків, зуміють з пошаною поставитися до пам’яті предків та будуватимуть оновлену країну майбутнього.

Але не склалося. Бо й не могло скластися. Генокод особистої пам’яті, біль незагоєних душевних ран, завданих нашим пращурам, є устократ сильнішим від усвідомлення необхідності суспільного примирення з твоїм одвічним ворогом. Та і як примирятися з нинішніми брутальними носіями рафінованого антиукраїнства, неприхованими ворогами - нащадками кривавих катів, які упродовж віків з дикою люттю і ненавистю проливали кров українців.

Від кривавої різні у Батурині і козацької голгофи на Соловках, трагедій Крут і Биківні, розстріляного відродження, штучно створеного на родючих чорноземах Голодомору, пекла таборів ГУЛАГу в Норильську, Кенгірі, Воркуті і Магадані та сотень інших «ведмежих закутків», катівень НКВС і КГБ для української інтелігенції, ядерного полум’я Чорнобиля – і до сьогоднішніх масових вбивств і катувань мирних жителів Маріуполя, Ізюма, Бахмута, Бучі та тисяч інших містечок і сіл, у які після 24 лютого 2022 року ступив брудний кірзак окупанта-рашиста. Як і 315 літ тому, як і в усі попередні рази, він знову прийшов на нашу землю зі своїх боліт, аби вбивати, ґвалтувати, грабувати, руйнувати – щоб урешті-решт знищити нас. 

Героїзм, військове мистецтво і жертовність наших нинішніх Захисників, яким відповіли українці з першої миті вторгнення орди ХХІ століття, перекреслив наміри ворога захопити нас «за два-трі дня». Подвиги наших воїнів на фронті, яким дивується світ, з кожним днем зміцнюють впевненість, що у повоєнній Україні буде новий День Перемоги і Пам’яті за усіма її мужніми синами і доньками, які відстояли свою Батьківщину як у наші дні, так і десятиліття та століття тому і сягатиме він з часів Батурина – й до Бучі.

У Пантеоні Пам’яті, а найважніше – у пам’яті наших нащадків – обов’язково знайдеться місце усім, хто упродовж століть боронив зброєю і словом Україну і віддав за неї життя: козакам, січовикам, воякам-повстанцям, солдатам двох світових воєн, що воювали в різних арміях, репресованим ветеранам і учасникам національно-визвольного руху та нинішнього руху опору. 

 —

Василь Ільницький, Ужгород;  опубліковано у виданні ДЕНЬ