Віктор Кевлюк: Велика радянська армія vs мала радянська армія

Версия для печати

Захоплення противником Вугледара, Селидового, низки менших населених пунктів стало джерелом ейфорії на тому боці лінії фронту й суму на нашому. А тут ще й Трамп переміг. Загалом інформаційна картинка вимальовуються не на нашу користь і західні медіа частіше пишуть, що «Росія переможе». Проте реальність не така райдужна не лише для української піхоти в окопах, але й для м’яса, що ці окопи штурмує.

Деградація бажань противника така:

2022-й — захопимо все до Дніпра, відкинемо Україну від виходу до морів, Київ — «мать городов русскіх»;

2023-й — захопимо Авдіївку й прорвемося на оперативний простір, а там уже Дніпро й Запоріжжя видно, а Павлоград — ось він!

І кожного разу щось йшло не так і не туди. Авдіївку «брали» з лютого 2022 року в три прийоми, у 2023-му — ще дві хвилі ескалації і захопили лише в лютому 2024-го. Місто площею 29 кілометрів квадратних. Силами шести армій (чотири дивізії, 13 бригад і з десяток полків мобрезерву). І отут очевидний висновок: штаби противника не вміють планувати наступальні операції, раціонально використовувати ресурси, координувати дії військ.

ОСУВ «Таврія» висмоктало бойовий дух і залишки сил з ворожого УВ «Центр», що стало причиною зміни ворожих оперативних планів — замість Павлоград / Дніпро / Запоріжжя отримано задачу «захопити Покровськ». Угруповання противника приводили до тями всю весну.

А проте, прийоми й способи ведення наступальної операції та здобутий командувачем УВ «Центр» генералом Мордвичевим досвід почали вивчати й поширювати.

Противник уперше з початку вторгнення зміг реалізовувати повітряну, вогневу, чисельну перевагу. Але це не дало результату, агресор і далі демонструє спроможність просуватися від посадки до посадки, сотня метрів за добу, кілометр за тиждень. За рік боїв у районі Авдіївки ворог здолав 44 км (підручники з оперативного мистецтва рекомендують це робити за 10 діб). До того ж Дніпра лишається 170 км, до Києва — більш ніж 500, до Львова — страшно міряти, Ужгород — взагалі в іншій галактиці. Це на роки справ. А перед тим самим УВ «Центр» стоїть задача вийти на адміністративний кордон Донецької та Дніпропетровської областей до кінця січня.

Якщо перед Силами оборони стоїть чітка стратегічна задача — захистити і зберегти державу, то перед військами агресора жодних зрозумілих стратегічних задач немає, лише розмито-незрозумілі лозунги про демілітаризацію, денацифікацію і т. п. А наслідки важкі: що далі від джерела генерації лозунгів, то глибше нерозуміння того, що відбувається навколо. 

А це породжує пияцтво, корупцію, злочинність — треба ж якось від реальності тікати чи урізноманітнювати дозвілля. Командири і штаби не можуть зосередитися на результаті, адже мети немає. Ефекти посилюються критичним виснаженням персоналу.

Тривала війна на виснаження загострила питання постачання боєприпасів, гарматних стволів, засобів зв'язку й управління, БпЛА, оптичних приладів, виробництва броні й загалом якості військової продукції.

Матеріально-технічна база нашого ворога, брак кваліфікованої робочої сили, комплектуючих — це лише верхівка айсберга. Розробники військово-технічної політики, що засіли в баштах Кремля, не здатні дати ради сотням підприємств, котрі по кілька разів змінили і форму власності, і самих власників, пережили «шалені дев’яності», рейдерство, суди, банкрутства й інші пригоди, щоб урешті-решт причалити в гавань державної корпорації «Ростех». Цей монстр прагне кількісних показників, а зовсім не якісних (окремі параметри якості продукції кілька тижнів тому ВПС Ізраїлю перевірили в Ірані). Гонитва за збільшенням прибутку вимагала зменшити витрати, а це стимулювало регіональних виробників, у котрих робоча сила дешевша. Розвитку як такого не було.

І це ми ще не згадали імпортозаміщення: європейські й американські технології 1990–2000-х протягом війни замінюються китайськими, іранськими. На підході північнокорейські?

І дивіться, як цікаво в них вийшло: централізувавши виробництво в лапах держкорпорацій (так зручніше пиляти держбюджет), держава позбавила своїх монстрів конкуренції всередині країни, а санкції відрізали від конкуренції ззовні. Так, на ринку виробників БпЛА РФ присутні 98 компаній, а на ринку України — 200. Немає конкуренції — немає розвитку. Бюджет є, пиляти бюджет поставлені «правильні» люди, що ще треба?! Не дрони ж!

Проблема браку особового складу притаманна обом арміям. Угруповання вторгнення пройшло пік своєї чисельності і, за різними оцінками, має від 490 до 530 тисяч. Сягнути минулорічної чисельності без мобілізації не вийде, провести мобілізацію не дозволяють політики, система комплектування вже не латає дірок у штаті. І ця тенденція погіршуватиметься в подальших операціях.

Тут слід згадати стару кальку «армія — зліпок суспільства». До війни на контракт ішли ті, хто прагнув військового життя. Поступово їх витіснили жителі російської глибинки, котрі прагнули розв'язати свої фінансові проблеми. Проміжний результат — на півтора мільйона військових в армії ворога суто військових профі є десь тисяч 40–50, тобто 4–5 %. Решта відбувають номер, люто обороняють свої посади (годівнички), тому профі не мають шансів пробитися нагору чи втриматися там.

Якщо в нас на двох добровольців припадають три вищі освіти, то у противника — три судимості. Величезна прірва між армією вільних людей і армією рабів: війська противника — спільнота представників соціального й морального дна. Участь у суїцидальних атаках ні під Бахмутом, ні під Авдіївкою, ні біля Часового Яру не породжує серед російських військових питання «а може, варто якось по-іншому?». Рабська покірність. Або ти йдеш на штурм з квитком в один кінець, або тебе б’ють, саджають на підвал і ти йдеш на штурм з квитком в один кінець уже після цього.

Тут же зарита причина жорстокого ставлення до цивільних, полонених, поранених, зокрема й своїх. Командири толерують військові злочини. 25 років правління Путіна виплекали отаке покоління. Здобути перемогу у війні така армія не зможе. Для російських офіцерів і генералів наляканий, покірний, виснажений тяготами й поневіряннями солдат не проблема, а так, деталь воєнного пейзажу. Ті з командирів, хто ще пам’ятає, що саме солдат — носій бойового потенціалу, не бачать виходу із ситуації та шляхів розв'язання цієї проблеми.

Воєнна кампанія без мети, без загальної ідеї породжує безліч конфліктів на всіх рівнях військової ієрархії. Причини конфліктів різні: крадіжки, присвоєння чужих заслуг, використання солдатів з інших підрозділів для розв'язання своїх завдань, кримінальні схеми й боротьба за контроль над доходами від продажу наркотиків, зброї, перепродажу гуманітарної та волонтерської допомоги, розподіл виплат за «бойові досягнення», нагород і зарплат. Щоб урегулювати конфлікти, часто застосовують зброю, а наслідки просто списують на «українські ДРГ». 

Сили оборони мали подібну ситуацію (набагато легшу, без таких клінічних проявів, як стрільба по своїх) у другій половині 2014-го, але тоді командування зреагувало — і до військ направили групи, які професійно взялися вивчати й регулювати внутрішні комунікації в підрозділах. Паралельно з'явилися капелани. Тоді все розставили як треба. Сподіваюся, воно працює і сьогодні.

Дещо окремо стоять полки й бригади регулярного складу, побиті, так само виснажені, але з того, першого складу сил вторгнення. У них дещо інша картина: ще не повністю вибито кістяк з ветеранів, які почали у 2014-го. У противника зазначають про тенденцію зростання впливу цього кістяка. Ще рік м’ясних штурмів — і ті з ветеранів, хто лишиться, вголос питатимуть, чому війна не добігає не лише якогось логічного завершення, але й навіть проміжних цілей. І це не єдине запитання, що їх турбує. Будьте певні, ні мільйон втрат, ні запитання ветеранів не стануть причиною бунтів-заворушень-революцій, але не враховувати їхніх думок командування вже не зможе.

Викошена тактична ланка управління за час війни вже призвела до браку професійно прийнятних молодших офіцерів, які могли б очолити і батальйони й вище, і підрозділи в штабах бригад-дивізій-корпусів. Продовження бойових дій ще дужче поглибить цю проблему, якість управління знижуватиметься, здатність організовувати, планувати складні маневри — наприклад, одночасне ведення декількох операцій на декількох оперативних напрямках — котиться до нуля. Досягнення 2024 року можуть перетворитися на катастрофи 2025-го.

Про ланку оперативну краще за інших висловився командувач УВ «Север» генерал Лапін. Ще в червні він пояснив офіцерам штабу УВ, що втрати підтверджують участь підрозділу в бойових діях і є найкращим мастилом для кар'єрних коліщат. Нічогеньке бачення, так? Більшість інших командирів також не здатні навчитися. Гортайте зведення ГШ і щомісяця натрапите на повідомлення про ракетний удар по черговому шикуванню противника з якоїсь вкрай поважної нагоди в зоні досяжності вогню Сил оборони. Свідомо це роблять, несвідомо, але за будь-яких обставин непрофесійно, адже профі не нехтують заходами оперативного маскування.

Проблеми підготовки особового складу. Цю війну веде піхота, і вона ж у ній поставить крапку. Чи доживе піхота до цього моменту, якщо ні стрільців, ні кулеметників, ні екіпажі БМП / БТР не вчать бачити й розуміти місцевість, упевнено орієнтуватися на ній, екіпажі танків / БМП / БТР — діяти у складі підрозділів, а офіцерів — управляти колонами? 

Більшість спроб за два останні місяці діяти в єдиному броньованому бойовому порядку чи атакувати в передбойовому на Курахівському, Вугледарському, Лиманському та Курському напрямках призвели до того, що підрозділи не вийшли туди, куди їх скерував штаб. Скільки їх потрапило в наші засідки, вилетіло на вогневі рубежі танків, у вогневі мішки, на наші та свої мінні поля? Спитайте у «чорних запорожців», «Азову», десантників і морпіхів.

Для розуміння цих неочевидних широкому колу читачів тенденцій пробіжимося по свіжих прикладах. Вторгнення ОСУВ «Сіверськ» до Курської області: у противника угруповання є, оборонні рубежі є, ресурси є, наче все ОК. Реальність: «Сіверськ» захоплює в районі Суджі лінію оборони завдовжки 30 км з усім начинням без бою, адже лінія… не зайнята військами. 

У подальшому «Сіверськ» б’є противника з цього рубежу, адже штаб КТО противника якось соромиться повідомити війська, які прибувають з інших оперативних напрямків, про існування цієї лінії та її втрату.

І це ще не все: у штабі КТО немає схеми укріплень і карти мінних полів. Їх забули намалювати й додати до відповідного плану УВ «Белгород». Це все відбулося на національній території у відносно спокійний час, за відсутності бойових дій. Уявіть, що відбувається в Україні під час лютих боїв, коли застосовують увесь спектр засобів мінування: від постановки мінних полів стройовим розрахунком до наземних і повітряних засобів дистанційного мінування! До слова, Хорватія розміновує свою землю 30 років, хоча інтенсивність бойових дій під час Балканської війни була в сотні разів нижчою. Уявіть, що нас і нашу ДСНС чекає після перемоги.

Ціна карти мінних полів така: на своїх мінних полях постійно підривалися ворожі штурмові підрозділи під Кліщіївкою, Андріївкою, Бахмутом, Авдіївкою, Білогорівкою, Роботиним, Кринками. Лише в жовтні-грудні 2022-го на ділянці Сватове — Кремінна підірвалися на своїх мінах близько 300 окупантів. Це ворожі сапери панічно ставили мінні поля, сподіваючись зупинити прорив ОСУВ «Хортиця», коли вона звільняла Ізюм.

Тепер беремо дзеркало і дивимося на себе. Будь-що зі згаданого віддзеркалюється і з нашого боку.

Додамо ще дещо:
— відірваність усіх ланок військово-політичного й військового керівництва від реальної оперативної обстановки. Наявність фільтрів «поганих новин» з нарощуванням фільтраційної потужності від ланки до ланки в напрямку «догори»;
— нерішучість керівників (не хочу вживати «лідерів») в ухваленні рішень, насамперед ризикових, непопулярних, з потенційними електоральними наслідками, що призводить до розмноження колегіальних структур, які дозволяють сховатися за колективною думкою — ставки, колегій, рад, комісій, тощо;
— примат особистих політичних, кар’єрних, бізнесових інтересів над суспільно-національною метою — перемогою у війні;
— перемога української паперової армії над здоровим глуздом узагалі та стандартами НАТО зокрема в управлінській діяльності;
— абсолютно жахлива військово-кадрова політика;
— непереможна корупція в галузі закупівель, критична залежність забезпечення військ від суспільства, внесків громадян, допомоги волонтерів;
— системне руйнування дисципліни як основи функціонування Сил оборони. СЗЧ, дезертири, аватари — наслідки, а не причина, але боротися слід з волонтерськими автівками, медіа, неакредитованими журналістами, ухилянтами й іншою десятирядною дурнею.

Велика радянська армія, що спирається на нескінченний людський ресурс і безальтернативність свого існування, зазнає краху, адже їй просто не вистачить людей воювати в такому стилі.

Але маленька радянська армія зазнає краху набагато швидше, адже ще на старті ресурсно програє.

Або ми змінимось: по-іншому підійдемо до комплектування персоналом, переглянемо всю систему управління військами від самого верху аж до відділень, перерозподілимо повноваження, припинимо балакати про лідерів і почнемо їх плекати, будемо призначати за здібностями, а не через лояльність, — або приєднаємось до динозаврів.

Автор: Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій (джерело)

«Аргумент»

На цю тему:

• Юрій Бутусов: Два шляхи проведення мобілізації
• Бутусов: Система управління в ЗСУ будується на брехні
• Проблеми в ЗСУ, що знижують їх ефективність застосування у війні з Росією