Версия для печати
- Поговорімо про наступ ворога на Харківщині. Яка ситуація на цьому відрізку фронту зараз? Яка мета Росії в цій операції і чи маємо ми сили й засоби, щоб не дати її реалізувати?
- Той наступ, що росіяни почали 10 травня, зупинили. Може, йдуть якісь просування, але вони незначні. Загалом наступальні дії зупинили. Ідуть бої за Вовчанськ і на деяких інших напрямках. Важливо, що ми встигли підтягнути резерви й зупинили.
Яка була мета цього наступу? З моєї точки зору, по-перше, це розтягнути наші сили. Та відволікти їх від основних напрямків удару на сході. По-друге, це створити санітарну зону. Як вони називають, буферну зону, щоб лінія оборони на півночі проходила по українській території, а не по території Російської Федерації.
Тому зараз важко сказати, буде наступ на інших напрямках чи ні. Якщо говорити про локальні наступи на Чернігівську та Сумську області, то це ймовірно, але максимум силами, орієнтовно співмірними з тими, які ворог застосував у наступі на Харківщину.
- Наскільки ворог готовий до наступу з півночі на ці області?
- З військової точки зору, це безглуздо. А з точки зору Російської Федерації — можливо, тому що вони не рахують своїх людей. Виключати нічого не можна.
Хоча ворог не досяг навіть мінімальних цілей на Харківщині. Вони планували захопити Вовчанськ, інші напрямки. Та цього не досягли.
- Російські солдати не дійдуть до Харкова, але обстріли будуть посилювати?
- Прогнозувати на війні — це досить невдячна справа. Бо в сучасних методах ведення війни є можливості досить швидко змінювати напрямки удару, перекидати війська, логістику. Наприклад, сьогодні ти бачиш загрозу на одному напрямку, але досить швидко можна накопичити певне ударне угруповання військ на іншій ділянці фронту. Тому ситуація може змінюватися досить швидко — від декількох годин до діб.
Тож коли ми говоримо, що зараз такої загрози немає (захоплення Харкова. — LB.ua), то це прогнозування на деякий час, на три-чотири дні, до тижня максимум.
Наразі є загроза для прикордонних територій. Та в першу чергу для інших напрямків, звідки нам доводиться знімати війська, щоб посилити Харківський напрямок. Харкову, великому мільйонному місту, зараз не загрожує штурм так, як це зараз відбувається у Вовчанську. Але ми не знаємо, як будуть розвиватися події. Бо ж іще є Сумська та Чернігівська області. Весь північний кордон, це багато кілометрів. І ми розуміємо, що він слабше укріплений, ніж наші підрозділи на сході, які там стоять у безпосередньому зіткненні з противником.
Плюс завжди має значення раптовість. Складно, наприклад, досягнути раптовості на сході або півдні України. Це нереально. Там війська в постійній бойовій готовності. Тому я думаю, що північ має бути під особливим контролем.
- Тобто, на вашу думку, наступ на Сумщину й Чернігівщину неминучий?
- Я думаю, він однозначно в якомусь вигляді буде. Для ворога логічно було б бити одночасно по Харківщині й Сумщині. Бо тоді ми мали б реагувати на два напрямки. Але вони діють нелогічно з військової точки зору. Тому ми зупинили їх на Харківщині.
Але я не виключаю, що наступ можуть посилити. Бо північний напрямок досить великий, що дає дуже широкі можливості росіянам вводити свої війська.
- За яких умов можливий повторний наступ на столицю?
- Я думаю, наступ на столицю — це вже стратегічне завдання. Навіть на Харківщині зайшли три-п'ять батальйонів, може, півтори бригади. І цього не вистачає виконати серйозну операцію. Тобто вірогідно, їм також не вистачає резервів провести широкомасштабну операцію. Тому, щоб заходити на Київ, їм як мінімум треба провести мобілізацію, дібрати військ.
Плюс Київ дуже сильно укріплений. Тому стратегічно найбільш логічний усе ж наступ через Харків, Суми. А з іншого боку, з Вугледара або із Запорізької області. Якщо подивитися на карту — щоб зробити такі кліщі, зімкнути їх десь на напрямку Дніпра.
За таких умов були б повністю відрізані наші східні армії, частина південної. Для ворога це було б ідеально. Однак для цього їм потрібно, мабуть, у два рази більше військ.
Утім росіяни можуть спробувати атакувати і в напрямку Києва, і в напрямку Сум. Але їм не вистачить сил провести стратегічні операції зі знищення наших Збройних сил чи захоплення великих територій.
Думаю, на якусь операцію поблизу кордону вони спроможні. На стратегічні в глибину України поки що їм сил не вистачить. Потрібно добирати особовий склад і комплектувати бригади.
Якщо бригада не побудувала собі інженерних загороджень, її командира потрібно віддавати під суд
- Дуже багато критикують кількість і якість фортифікаційних споруд на фронті. У цьому компоненті ми очевидно програємо ворогу. Чи могла Україна в цьому сенсі підготуватися краще, на вашу думку? І хто відповідальний за те, що цього не сталося?
- Звичайно, могли побудувати більше та якісніше. Для кожної області це мало бути першочерговим завданням. На кордонах кожної області мають стояти серйозні рубежі, погоджені з Міноборони.
Хто відповідає за те, що могли підготуватися краще? Справедливо, коли навіть на Харківщині немає рубежів, та всі критикують місцеву обласну адміністрацію. Можливо, є за що. Бо там рубежі не перекриті, вони пообсипалися. Критикують також президента, прем'єра, міністра оборони. І ніхто не каже про солдатів.
Я ніколи не ідеалізую військового керівництва, і якщо десь понад сім місяців стояла бригада і не спромоглася побудувати собі інженерні загородження, то, на мою думку, цього командира потрібно віддавати під суд.
Бо це безпосереднє завдання бригади, військових — організувати оборону у своїй зоні відповідальності, у тому числі побудувати загородження. Як офіцер завжди сам робив це й учив підлеглих. Солдатів учать рити окопи: для стрільби лежачи, потім для стрільби з коліна, стрільби стоячи; з'єднували їх, потім будували бліндажі. І все це мають робити бійці, своїми руками.
А в нас чомусь вважають, що лише влада має побудувати їх. Так, це стосується другої, третьої ліній оборони. Не питання. Для цього місцеві адміністрації наймають фірми. І процес набагато швидший. Однак безпосередньо оборонні рубежі на першій лінії — це відповідальність військових, які тримають оборону.
Командир відповідає за свій район оборони. Там мають бути основні позиції, запасні місця для укриття особового складу, техніки тощо.
- За вашою інформацією, на Харківщині військові не облаштували першої лінії оборони? Не отримали наказу чи не виконали? У чому проблема?
- Дивіться, тут потрібно, по-перше, запитати в самих військових. Чому вони не зробили цього і що значить «не отримали наказу»? Коли командир отримує наказ на ведення оборони, це автоматично означає, що ти маєш зробити все, аби твоя оборона відповідала чотирьом критеріям.
Перше — мати можливість відбити наступ противника, а це реально тільки з добре укріплених позицій. Друге — завдати ворогові максимальних втрат. Цього також не зробиш у відкритому полі без окопів. Потім утримати ці позиції. Четверте — створити умови для подальшого наступу.
Це ази оборони. Тільки йде команда перейти до оборони, ти дістаєш лопатку, не їси, не спиш, не чистиш зброї, а відразу риєш окоп. Якщо це так не працює, то це запитання до командирів, які керували тією обороною.
Звичайно, ми всі хочемо, щоб лінії оборони були, як у книжках намальовані. Часто фронт рухається. Та все одно треба побудувати мінімум перекриттів й окопів, де боєць міг би сховатися. Тому є проблемні напрямки, є хороші. Та багато залежить від місцевої влади і ще більше — від командирів, коли ми говоримо безпосередньо про лінію зіткнення. Оборона — це комплексне питання, яким мають займатися і військові, і цивільні. Тільки тоді вона буде стійкою.
Я пам'ятаю, як ще на початку війни в нас була постійна проблема із цими окопами, коли ми стояли на цьому боці Інгульця, ще до звільнення Херсонщини. Тоді піднімали свій дрон, дивилися на сторону противника і спостерігали зразкове з військового погляду облаштування позицій.
А в нас не так. Викликаєш командира, а він каже, що бійці не хочуть рити. Що значить «не хочуть»? Ти командир, іди й зроби так, щоб рили.
Так, є питання й до адміністрацій. Бо іноді можуть побудувати загородження в низині, коли поперед тебе стоїть висота. Це взагалі безглуздо. І свідчить про поверховий підхід. Тому тут мають залучати професіоналів-інженерів.
Допомога США не змінила ситуації кардинально
- Як оцінюєте використання артилерійських засобів на фронті? Чи змінилося щось після того, як США розблокували допомогу?
- Однозначно є позитивні зміни. Бо до розблокування допомоги, наприклад, у Часовому Яру давали на бригаду п'ять снарядів 155 калібру. П'ять! Тоді як на гармату денна норма — це 32 чи 40 снарядів. А тут на всю бригаду давали п'ять. І ми розуміли, що в росіян невичерпні запаси.
Зараз, звичайно, ситуація покращала. Однак ми не маємо стільки снарядів, скільки потрібно. Але нам стало легше, бо більше відповідаємо противнику та вражаємо більше цілей. Однак це не та кількість озброєння, яка дала б нам можливість просуватися. Наразі є можливість лише впевненіше стояти на своїх позиціях і берегти людей.
Деякі дрони не злітають. Нам треба максимально розвивати власну військову хімічну промисловість
- Чи допомогло б, якби наростили власне виробництво озброєння?
- Власне виробництво повинно бути. Але поки що ми не досягаємо тих результатів, які нам необхідні. Є проблеми, не все так гарно, як нам розповідають публічно. Позаяк на нашому комітеті ці питання ми регулярно вивчаємо й розбираємося із цим. Аналізуємо, що доходить і як працює у військах. Викликаємо відповідальних осіб з уряду.
- Що потрібно, аби оптимізувати власне виробництво?
- По-перше, треба розуміти, що нам потрібно, яке саме озброєння. Та яке озброєння маємо наростити.
Якщо ми говоримо про дрони, то тут є приріст. Були б кошти. У нас є багато приватних фірм, які готові виготовляти й передавати дрони. Утім треба бути досить обережними з якістю. Тому що ці намагання швидко все підряд допускати до експлуатації або ставити на озброєння чи тиск на Міноборони, що воно щось робить неправильно, іноді призводить до негативних наслідків. Як результат — у війська постачають неякісні речі, що іноді, на жаль, призводить і до летальних випадків.
Усе ж таки потрібен розумний баланс між швидкістю, якістю й постановкою на озброєння. І, мабуть, негативним ставленням до цього Міністерства оборони. Я не кажу про корупціонерів, я про правильні речі: усе озброєння слід перевіряти; іноді краще купити дорожче та якісніше, ніж дешевше, бо так простіше пояснити, що це не корупція, бо тут мова про ефективність застосування і життя наших воїнів.
Часто мені телефонують з військ і кажуть, що нам прийшли такі-то дрони. Але вони не злітають. Чи злітають, проте з ними немає зв'язку. Виявляється, вони нещодавно допущені до експлуатації. Зараз у нас цілий зоопарк різних дронів. Ми на них витрачаємо кошти, а вони не завжди якісні. Тут потрібна пильність.
Якщо говорити загалом про ОПК, то вважаю, що нам потрібно починати з основного. Маємо розбудовувати військову хімічну промисловість — це порох і вибухівка. У нас немає ні одного, ні другого.
Пара десятків F-16 ситуації не змінять
- Пане Романе, за вашими оцінками, коли Сили оборони почнуть застосовувати F-16? Поява їх на фронті вплине на ситуацію?
- Будь-який додатковий снаряд на фронті якось впливає на ситуацію, ми ж це розуміємо. Питання — як? Стратегічно, тактично чи непомітно для ворога? Тому питання, що ми маємо на увазі під словом «вплине».
Чи дасть це можливість переламати ситуацію на нашу користь, щоб ми відвоювали свої території або здобули якусь ініціативу, — це буде залежати від кількості цих F-16. Та особливо від озброєння, яке вони будуть нести, їхньої комплектації.
Якщо бажаної для нас комплектації не буде, то це ні на що не вплине. Хіба що тільки на деяких напрямках можна буде перекритися. Хороші літаки з актуальною комплектацією, з хорошими ракетами дозволять зменшити вплив російських КАБів на деякі наші передові позиції. Це раз. Друге — можливо, це допоможе нам збивати російські ракети над українським небом.
Це якщо ми говоримо про мінімальну кількість, яку нам пообіцяли. Якщо ж буде 260 літаків, які потрібні, та в чому я дуже сильно сумніваюся, то це вже можна говорити про якийсь приблизний паритет у повітрі. Навіть не перелам. Бо в Росії більш ніж тисяча літаків. Із них сотні сучасних, тому про повний паритет мова взагалі не йде.
На мою думку, надання F-16 дасть дасть лише певну перевагу. Тому навіть пара десятків F-16 ситуації суттєво не змінять. Це допоможе стримувати ворога і завдавати більших втрат, збивати оборонний потенціал і виснажувати його.
В армії як було ручне управління, так і залишилося. Поміняли лише команду Залужного на Сирського
- За вашими оцінками, щось змінилося і що саме в підходах управління Силами оборони України після заміни головнокомандувача й вищого складу командування?
- Я навіть не бачу, що мало змінитися. Це та сама школа. Тут узагалі важко щось поміняти.
Щодо систем управління, то в нас автоматизованого майже нічого не введено, ці системи не працюють. В армії як було ручне управління, так воно і залишилося.
Змінилися команди, пішла команда Залужного, прийшла команда Сирського. І все. Глобально, на перший погляд, нічого не змінилося.
Очевидно, що бачите глибше різницю між цими командами й підходами? Наприклад, за Сирського активніше забирають військових з тилу. Це необхідність чи стиль нового командування?
Це ж не від управління залежить, а від рішення. Просто в Сирського було таке рішення про аудит. І це не свідчить про зміну підходу в керуванні.
Мобілізація 250 тисяч лише дозволить тримати баланс
- Пів року тому генерал Залужний казав, що потрібно мобілізувати додатково 450–500 тисяч. Президент наголошував, що стільки не потрібно, і радив шукати внутрішні резерви в армії. Чинний головком із цим погодився. На вашу думку, який підхід правильний?
- Не знаю. Це залежить від тих планів, які має Генштаб на цю війну.
Якщо план просто стояти в глухій обороні, потрібно менше військ.
- Менше від якої цифри?
- Від цифри противника.
- А у противника скільки? Експерти кажуть, що необхідно мобілізувати мінімум 300 тисяч військових, аби стримати наступ.
- Цифри може озвучувати лише Генштаб. Скажу лише, що для оборони потрібні одні цифри, для наступу — інші. І все залежить від того, що ми плануємо робити. Захищатися, наступати або якісь інші дії.
Моя точка зору: якщо ми плануємо нічого не змінювати в армії, то це 250 тисяч. Щоб тримати баланс, як є.
- Пошук внутрішніх резервів уже призвів до того, що особовий склад, наприклад, підрозділів ППО чи структурних підрозділів МО передають у Сухопутні війська. Формально завдання виконають, але чи покращає боєздатність частин на фронті?
- Звичайно, покращає.
- А якщо цивільного передають у сухопутку, у чому різниця? Різниці немає. Ми зараз говоримо про особовий склад. Ми ж не говоримо, коли в нас усі «рембо», усі спецпризначенці з великим стажем, а тут їм прислали пепеошника.
Ні, я думаю, що іноді цей пепеошник буде навіть кращий, бо вже прослужив у тилу. Він краще підготовлений, ніж цивільний, якого взяли з навчального центру. Так ми вирішуємо питання наявності особового складу в окопах.
- А з професійної точки зору? Чи посилить це боєздатність частин?
- У цьому я сумніваюся.
- Є приклади, коли військових айтівців кидають в окоп. Де логіка?
- Усі говорять про класних айтішників, класних інженерів, класних водіїв. Усі вирішили останнім часом, що айтішники — це та каста, яку можна ставити в приклад.
Я маю на увазі військових айтівців, які безпосередньо працюють на нашу безпеку. Є такі приклади, коли їх просто забирають.
Це ж результат аудиту. Я теж знаю, що були такі історії. Мені дзвонили начальники окремих баз зберігання озброєння й казали: «Романе Васильовичу, допоможіть. Бо в нас є декілька людей, які навчалися в Німеччині ремонтувати німецьку техніку. Їх усього троє». А прийшла рознарядка виділити певну кількість людей. Наприклад, конкретно 70 чи 80. І нічого не можна зробити, їх теж забирають.
Це і є результат аудиту, про який тоді говорили, — і всі погодилися. Мовляв, краще хай буде аудит, ніж нас, цивільних, заберуть в армію. Тоді всім цивільним це сподобалося, що прийшло нове керівництво і сказало: ми не будемо мобілізувати, ми всередині віднайдемо ресурси.
По секрету: всередині знайшли невеликі ресурси, це навіть не місячна потреба мобілізації. Ну і плюс тепер постало питання якості. Хоча повторю, що людина, яка вже в армії, все рівно часто більш підготовлена, ніж цивільна.
Верховна Рада чекає від уряду проєкту про демобілізацію
- Як військові взагалі сприйняли те, що питання демобілізації зняли з порядку денного? Яке ваше особисте ставлення до цього?
- Це погано. Значна частина на фронті вже втомилася, усі хотіли перепочити. Хтось уже хотів демобілізуватися. Але вже зараз, приїжджаючи на фронт, я цих розмов не чую. Звичайно, хлопці хочуть відпочити. Усе залежить від місця перебування бійця. Якщо це десь у тилу, на відновленні, то таких розмов менше. А якщо людина на передку, то більше.
Звісно, питання ротації може змінити цю ситуацію. Але воно можливе за добре налагодженої мобілізації. Тільки тоді можна нормально робити ротації.
- У прикінцевих положеннях закону прописано завдання уряду розробити додатково механізм демобілізації. Тому як тільки вони напрацюють цей законопроєкт, внесуть його в Раду, ми обов'язково будемо працювати над ним.
- Як узагалі ставитеся до обмежень у консульських послугах нашим чоловікам за кордоном, які не оновлять дані в ТЦК та СП?
- Я вважаю, що не можна підводити всіх під одну риску. Гадаю, що всі військовозобов'язані мають отримувати паспорти в Україні.
Невійськовозобов'язаним, що мають уже трьох чи більше неповнолітніх дітей, пораненим або списаним не потрібно обмежувати ці консульські послуги.
- Це може сприяти мобілізації чи, навпаки, спонукатиме відмовлятися від українських паспортів, бути нелегалами, аби тільки не потрапити гіпотетично в армію?
- Подивимося. Ті, хто боїться, мабуть, будуть здавати паспорти й усе. Складно сказати. Зараз у всіх буде можливість стати на облік, наприклад, у консульствах. Через електронний кабінет.
- Закон про мобілізацію набув чинності 18 травня. Чи треба очікувати всім чоловікам і військовозобов'язаним жінкам віком від 18 до 60 років серйозних посилень санкцій, обов'язкової наявності військового облікового документа, штрафів, перевірок і так далі? Чи насправді нічого не зміниться?
- На оновлення персональної інформації є 60 днів. До середини липня. Після того, якщо тебе зупинять, а ти без оновлених даних, уже будуть питання. А зараз є два місяці, щоб стати на облік, розібратися з ТЦК.
- Як посилити мотивацію йти в армію? Ви казали на панельній дискусії LB.ua: «Ми повинні створити таку політику, коли ці люди самі хотітимуть іти в армію. Для цього суспільство має їх мотивувати». Як саме можна мотивувати людей? І чи достатньо мотивації передбачає чинне законодавство?
- Знаєте, мені взагалі важко говорити, яка потрібна глобальна мотивація, коли твою країну атакує ворог, коли вбивають твоїх співвітчизників, забирають твою територію, є загроза рідним, близьким і тобі безпосередньо. А тобі потрібна мотивація?!
Це якщо глобально. Я людина, яка навчалася у військовому інституті, я все життя служив у силових підрозділах, то для мене мотивація, що ти маєш захищати своє.
Але цей вибір маєш зробити сам. Ти громадянин цієї країни й розумієш, що тебе ніхто ніколи не шануватиме, якщо ти не пішов захищати свою країну, бо ти вважав, що це не твоя війна. Як можна уявити, що захопили твою країну й при цьому спокійно живеш?!
Тому мотивація єдина — захищати свою країну. Винагорода і створення умов — це інша мотивація. Ми називаємо і це мотивацією, але ще раз: у першу чергу мотивація — що ворог прийшов убити тебе і твоїх близьких, захопити твою землю.
Без сумніву, суспільству необхідно створити такі умови для всіх захисників, які пішли воювати, аби вони ні в чому собі не відмовляли. Вони повинні мати нормальну фінансову допомогу, соціальний захист для близьких, родичів у тилу. Соціальні пільги та привілеї. Саме це я мав на увазі.
Звичайно, якщо говорити про щось конкретне, то зараз важлива мотивація, на мою думку, це фінансова.
Щоб воїн, який б'ється, знав, що його сім'я однозначно отримає допомогу за травму чи в разі загибелі. Та впевненість, що вони без нього виживуть, матимуть фінансовий достаток. І це їм дає саме український народ у вигляді того, що держава забезпечує їх.
- Один з улюблених аргументів ухилянтів: «Хай депутати служать, тоді вже і я». Ви один з небагатьох депутатів, які реально беруть участь у бойових діях. На вашу думку, більша залученість парламентарів до Сил оборони була б позитивним стимулом для людей? І чому так мало ваших колег зважилися стати на захист держави?
- Я просто не знаю, як можна парламентарів залучати до Сил оборони. Скажу так: спостерігаю за нашими депутатами, насправді багато хто і так залучений. Дуже багато волонтерів. З усіх фракцій, без винятку. Вони приїжджають на фронт, підтримують на мільйони гривень, а іноді й доларів, купують різні необхідні речі. Озброєння в тому числі.
Я вважаю, що все-таки парламент має бути парламентом. Він має працювати, приймати рішення, які будуть покращувати економічний, військовий клімат, допомагати нашим військовим, соціально підвищувати рівень життя в України. Виконувати дипломатичну роботу, яку зараз, на жаль, забороняють вести.
Але парламент має робити саме це. Не можна виграти війну виключно на полі бою. Ніколи такого не було. Війна виграється, якщо ти воюєш на всіх фронтах: військовому, політичному, дипломатичному. Військовий напрям, звичайно, має велику роль. Однак мають працювати всі фронти, і тоді буде перемога.
Сказати, що всі візьмімо в руки зброю, а при цьому не буде працювати економіка, ніхто не розмовлятиме з партнерами — шлях у нікуди. Тому мені здається, що такі заяви про депутатів — це більше емоції.
Звичайно, збоку виглядає, що хлопці воюють, а депутати сидять у Верховній Раді. Але ж ми сидимо у Верховній Раді один-два дні на два тижні, а всі інші непублічні процеси також відбуваються.
Якщо говорити про когось окремо, то треба дивитися на особистість. Але загалом, думаю, що парламент має бути парламентом, який повинен виконувати свою функцію.
- Згадаю ще одну вашу цитату: «У нас немає вибору. Якщо не побудуємо цього суспільного договору між захисниками і тими, хто не бере безпосередньо участі, то між цими категоріями буде конфлікт». Ми вже бачимо цей конфлікт? Наприклад, між родинами тих, хто воює, і тих, хто ні. Як подолати цей конфлікт?
- На фронті кажуть: приходьте в армію, ми чекаємо, бо нам тут складно. Ми такі самі цивільні люди, як ви. Просто раніше взяли зброю до рук, щоб дати можливість вам підготуватись і прийти нам на заміну.
А деякі з тих, хто не прийшов воювати, кажуть: а це не наша війна. Багато хто так каже. Кажуть, що вас ніхто туди не посилав.
І це вже конфлікт, який ми зараз спостерігаємо.
- А як його подолати, цей конфлікт? Як мотивувати тих, хто проти?
- Це має бути серйозна інформаційна політика. Мають бути зрозумілі умови, які покажуть, що необхідна спільна оборона й ніхто від цього не сховається. І має бути справедливість у питаннях мобілізації.
Прикладом повинні бути діти чиновників, заможні люди. Я бачу одиниці таких заможних серйозних людей, які пішли воювати за країну. Багато з них, можливо, фінансово щось допомагають. Але ж це складно пояснити хлопцям, які на передку, фізично стоять в окопах.
- Важлива проблема, яка впливає на мотивацію і воїнів, і тих, хто міг би йти в Сили оборони, — максимально забюрократизована система військової медицини. Наприклад, інвалідність вимагає знятися з військового обліку, а для цього треба їхати за місцем прописки. Наприклад, з Києва в Херсон. І це за власний кошт. І таких проблем дуже багато. Чому за понад два роки великої війни ми не змогли прибрати всі такі бюрократичні перепони, які шкодять і принижують людей?
- Не готовий я відповісти на це питання, чому вони за два роки цього не вирішують. Як і все інше, на жаль. Купа застарілих процедур і документів, які не відповідають реаліям. Це ж чиясь зона відповідальності?
- У Силах оборони досить велика кількість людей, які після поранень чи травм не можуть у повному обсязі виконувати бойові завдання. При цьому навіть таким людям демобілізуватися просто неможливо, дуже складно. Чому так відбувається, чому їх не відпускають?
- Багато в чому це проблема бюрократії. Та треба розбиратися з кожним випадком окремо, чому не звільняють.ґ
Усім зараз вигідно, щоб війна в Україні закінчилась
- Нещодавно президент Чехії Петр Павел заявив, що «потрібно зупинити війну, а потім почати обговорювати майбутні домовленості». І «наївно говорити, що Україна може повернути окуповані території в осяжному майбутньому». Ця заява певним чином перегукується з так званим мирним планом Китаю, який передбачає заморозку війни. Видання The New York Times написало, що Білий дім розглядає варіант заморозки війни. Чи вважаєте такий сценарій реалістичним? Американські медіа також пишуть з посиланням на оцінки представників адміністрації Байдена, що наступні кілька місяців можуть бути вирішальними. Ви погоджуєтеся із цим?
- Це складне питання. Справді, останнім часом усе частіше говорять про якісь перемовини, заморозку. Особливо на Заході. Це лунає від різних лідерів. Вони вже не виключають цього.
Хоча дехто каже, що все закінчиться на умовах України. Але питання: які будуть ці умови?
Який вигляд це матиме, я думаю, ніхто не знає. Можливо, будуть якісь наслідки після переговорів Путіна й Сі Цзіньпіна. До цього президент Китаю зустрічався з очільником Франції Макроном.
Думаю, всім зараз вигідно, щоб війна в Україні закінчилась. Однак Росії — на її умовах, Україні — звичайно, на наших умовах, Китаю — на його. Європа, скажімо так, має свої умови. Тому всі хочуть, щоб війна закінчилася. Але проблема в тому, що є розбіжності. У тому, як вона має закінчитися.
Тому зараз важко сказати щось. Будемо сподіватися, що нам далі даватимуть зброю, щоб могли стримувати противника, завдавати йому втрат і відвойовувати наші території.
- Командувач Сухопутних військ генерал Павлюк заявив в інтерв'ю The Economist, що критична фаза війни настане в найближчі два місяці. Це так?
- Я думаю, не критична фаза війни, а лише критична фаза 2024 року. Я завжди казав, що 2024-й — це рік мобілізації та підготовки. Тому ми не спроможні зараз вести якісь серйозні активні дії. У нас іде процес оборони. І я не бачу, що зараз ситуація складніша, ніж була на самому початку активних бойових дій.
Насправді весняні й літні кампанії складні самі по собі. Але ми їх, як правило, тримаємо. Потім, здавалося, починається зима і можна стояти в глухій обороні, а нас іноді продавлюють. Такі реалії війни.
Сама кампанія 2023 року вже показала все, що буде далі. Тоді ми зібрали більше сил, почали контрнаступ. Поставлених цілей не досягли.
А зараз у нас ще менше сил, ніж було тоді. І розуміємо, що знову буде складно. Щоб уже переходити в новий контрнаступ, потрібно значно більше сил і засобів. Оскільки в нас проблеми з мобілізацією, спочатку маємо вирішити їх, а потім уже говорити про якісь глобальні дії.
Усе може перетворитися в повсякденну воєнну рутину. Коли вже не буде такої активності. Тому не думаю, що 2024 рік вирішальний.
Вирішальними можуть стати саме бойові дії або дипломатичний момент, як я кажу, чорний лебідь.
- А що чи хто може бути цим чорним лебедем?
- Трамп. Може бути й Путін, що завгодно.
- Песимістичний сценарій від Романа Костенка.
- Коли наші партнери, а вони це вже нам показали, можуть не постачати зброї. І десь буде прийнято рішення вести нас до перемовин на певних умовах. Ми вже не зможемо так воювати і потрібно буде відмовитися від деяких наших територій.
Можуть створити умови, коли нам перестануть постачати зброю, тоді ми будемо просідати. Будуть спонукати нас: домовляйтеся, треба хоч якесь перемир'я. Вони можуть маніпулювати цими речами.
А оптимістичний сценарій? Яка зброя нам потрібна, щоб перемогти? Та що для вас буде перемогою?
Навіть якщо нам дадуть тактичну ядерну зброю, ми не досягнемо перемоги, поки Росія не відмовиться від мети знищити Україну будь-якими силами й засобами.
Тому маємо зробити все, аби Росія зрозуміла, що вона не зможе знищити Україну. Це можна забезпечити тільки веденням бойових дій на полі бою, розвитком нашої економіки, оборонно-промислового комплексу, серйозним настроєм партнерів допомагати нам. Щоб зброї давали стільки, скільки нам потрібно. І не просто для ведення стаціонарних бойових дій, а щоб завдавати ударів по самій Російській Федерації.
Дипломатично вони мають показувати, що завжди з нами.
Введення військ в Україну, з моєї точки зору, це також реальна історія. І вона була б дуже показовою, коли французи, німці, румуни, італійці поставили б уздовж кордону, на 50 кілометрів у глибину або на 100 кілометрів уздовж українського кордону, наприклад, комплекси своїх ППО. Збивали б російські ракети, які летять на нашу цивільну інфраструктуру. Це вже було б потужним і серйозним сигналом для Росії. І це можна подати як гуманітарний захист і захист своїх кордонів. Це факт. Оці дії потрібні. Як і багато інших.
Плюс будь-якої війни не вигравали виключно на полі бою. Мусимо це зрозуміти. Поле бою має бути підкріплене ще багатьма успіхами безпосередньо на різних фронтах.
